Розіп’ятий

2020-04-26

Розіп’ятий

Таврований… Мордований… Покорений… Поруділий… Попелясто-сірий… Змарнілий… Бездиханний… Розіп’ятий, мов на хресті…

Таврований, бо як клеймо, висить на ньому сирість, пустка, тяжка, непролазна й непроглядна… Тавро таке ж накладено й на інших, таких, як він… Отже, як не сумно й дивно водночас, він не один такий – вибитий із сил, але такий, в якому жевріють маленькі іскорки життя… Зумій їх запалати – не погаси!

Мордований… Ні! Не подумайте, його не ув’язнили і не зробили з нього катівню, просто прирекли на самотність, підлу, ницу, злощасну… Мордований часом: цеглинка за цеглинкою відпадає й кане у Лету… Мордований людьми, бо їх нема…

Покорений… атому. А куди ж було тікати? Добре атомній електростанції – її накрили-захистили: збудували саркофаг… Проте, лише у 2015 році… А до того вона була незахищена й непокорена, як і він тепер…

Поруділий… Йому такий колір личить… І що з того, що не живуть у ньому руденькі хлопчики й дівчатка з ластовиннячком-крапочками на носі, на щічках? Має де брати неприродну рудизну… Від лісів, трав, неба, що й досі просякнуті нею: фонять ж бо… Та й відблиск вчорашнього сонця подарує йому небачений смокінг, ні, не чорний, а полумяно-багряний, з рудим відтінком. Одягне його – й, можливо, тоді помітять?..

Дарма, що має сумні заплакані очі, хоча й у них теж можна вселити (якщо дуже-дуже захотіти) краплинки життя…

А мав раніше попелясто-сіру сорочку, таку ж краватку, а очі тоді ще світились яскраво-жовтими вогниками й родинним затишком… Ще більш попелясто-сірим став, коли з неба ішов (і чого б то?) сніг, такий важкий, наче з часточками смерті, тоді так здавалось; він кружляв довкола, падав на його друзів, так прилипав, що годі було відмити… Та й тепер навряд чи відмиєш… Хоча…

Змарнілий, бо зарослий чагарниками-лісами, тими непролазними хащами, якими ходять хіба що туристи, щось белькочуть між собою… А він тої мови не розуміє, бо хоче почути українською: «Привіт, друже! Як же я за тобою скучив, моя домівко!»…

Бездиханний… Його ніхто не чує… Той шепіт, що виходить (ні, не з підвалу), а з кімнат, а, можливо, із самої душі будинку, ще виривається назовні і говорить з небом жовтаво-блакитним, з лялькою, по яку більше не прибіжить маленька дівчинка… А що лишається? Говорити із собою… Нехай говорять, що збожеволів… Нехай…

Розіп’ятий… Боже, як страшно вмирати! А то ж його Голгофа: повна невідомість і пустка, густа, темна, а ще німа тиша, яка не гукне рупором з вокзалу, не задзвенить сном неполоханим дитячим…

За що його розіп’ято? Бо хтось натиснув невчасно кнопку? Чи через чийсь наказ проводити експерименти?

Атомна електростанція всіх розіп’яла колись, а нині розіп’ятим на хресті залишився він… А, може, знімуть його з того хреста і не поховають, ні, а відродять знову?..

Колесо життя

Кiлькiсть переглядiв: 42

Коментарi