Голодом катовані

2017-11-23

/Files/images/голодомор.jpg

Голодом катовані

Голодоморені… Катовані… З корінням вирвані із землі нації… Це для них і про них… Тих 12 мільйонів вимерлих і знищених радянською владою українців, ще ненароджених, в ранкових зорях нескупаних, невиколисаних, неприголублених, а вичахлих і згорілих, мов свічечка остання, даремно й намарне; за якихось п’ять колосків їх могли розстріляти, а картоплю, котру ховали в погрібах, і останню, дійсно смачну їжу, й ту забирали, вивозили.., а людей не пускали за межі голодом катованої, здавалось, такої пшенично-волошкової України, котра для нації стала окраїною смерті, що янголом чорним витала в вишині піднебесній…

Голод 1932-1933 років був нестерпним, жахливим до болю: помирали ж бо спочатку діти від 6 місяців до 16 років. Українці порушували свій звичний раціон: їли гнилу картоплю, рвали, де можна конюшину, листки липи парили.., були навіть прояви канібалізму…

Але й поза межами України та й всього тоді ще Радянського Союзу, знали про подібні явища: приїздили розвідники-журналісти, політичні діячі Франції та США, але їм вміло «замилювали очі».

Ось як Роберт Конквест у своїй книзі «Жнива скорботи»пише про приїзд французького діяча Ерріо у серпні та вересні 1933 року: «Напередодні населення примусили працювати до другої години ночі, очищуючи вулиці та прикрашаючи будинки. Пункти, де розподілялися харчі, закрили. Черги заборонили. Безпритульних дітей та жебраків кудись забрали. На вітринах крамниць з’явилася сила-силенна різноманітної їжі, але міліція розганяла і навіть заарештовувала людей, які тиснули, аби хоч подивитися на харчі (купити щось було заборонено)».

Чи розумів Сталін, що вбиває народ України? Знав, напевно, проте не робив квапливих висновків, вичікував, адже норми хлібозаготівель потрібно виконати (усе насіннєве зерно для наступного врожаю забрали ще на початку осені 1932 р.). З іншого погляду, надати допомогу – означало визнати існування голоду…

А зараз визнаємо голод як геноцид українського народу, свідомий і безповоротний…

І коли в твою підсвідомість закарбовуються світлини голодної смерті дітей, коли ти чуєш розповіді бабусі про голод тих років, коли все ж таки хочеш собі сказати (хоча б подумки): «Так не буває…Ми ж не звірі, а люди, і всі рівні», тоді знаєш переконливо – як добре, що наше покоління не знає такого страшного слова – «голод», що не довелось, хоча б раз у житті, їсти млинці із гнилої картоплі чи такої собі затирки, що ти йдеш вулицею і бачиш усміхнені й веселі очі дітей, а їх обличчя повняться радістю…

За це, народе України, дякую тобі!..
Діана Матвійчук

Кiлькiсть переглядiв: 20