Дорога пам’яті біжить у вічність

2017-05-03

/Files/images/свічка.jpg

Дорога пам’яті біжить у вічність
Травень… І цей млоскітно-лоскітливий присмак-видиво, який снується довкола… Коли повітря наповнюється ароматом недосяжно-глибоким, якимсь приречено-чарівним, коли яблуні вдягають пишно білі, яскраві сукні наречених, приходить він, травень, і починає наспівувати свою місячну сонату; стане тоді до танку зі своїми диво-нареченими, перетвориться на вправного скрипаля й довершено-майстерно гратиме; лунатиме тоді музика повсюди, кликатиме до себе травень, буде манити в обійми гарячі та теплі…
До щему солодкавий твій присмак… пороху і… порожнечі людської душі, коли не знаєш, де твоя історія, а головне – яку участь у ній береш ти… Коли зрозумієш, ось вона, минувшина твого народу переплелась воєдино, злилась в одне ціле в сьогодення, сучасне й минуле, яке лише припорошене снігом-порохом?.. А поки блакитні бані неба підпирають усю бездонність твоєї душі, що прагне злетіти високо, недосяжно, щоб поговорити з ними, Героями Небесної сотні, які спостерігають за нами, говорять до живих: «Пам’ятайте за що ми полягли… не допустіть…»…

Травень. Ось дерева пробуджуються й у всій своїй красі постають перед людиною, ваблять, манять, чарують; простягають свої руки-гілки до неба… просять прощення у нас, моляться до Небесної Сотні і воістину за неї; підпирають небо-кулю і вимолюють незабуття, незречення, пам’яті у живих для Батьківщини: знати потрібно кожен день історії творення України минулої і України сьогоднішньої, але для того, щоб знати – Україна у нас одна, а історія…її дорога біжить у вічність, яку потрібно протоптувати, як свій ряст, щодня, щохвилини, для того, щоб знати імена людей, їх вчинки, дії й прагнення…

Як не сумно, дорога пам’яті (людської чи історії?) біжить у вічність… І коли бачу сідоглавого дідуся біля меморіалу пам’ятника, завжди пошепки до себе говорю: «Спасибі, рідненький! Спасибі, дорогий!», а коли стає сумно-лячно – згадую юнаків із Небесної Сотні, не тому, що сьогодні 9 травня, День Перемоги, а просто так, щодня – коли дивлюсь у бездонно блакитні очі неба, коли прокидаюсь і бачу схід вранішнього сонця, його першу оповиту багрянцем золоту скибку, тоді розумію, за це варто боротись: за щасливе сьогодні, за мирне завтра, за краще майбутнє для нас і наших дітей…

Весна – пора пробудження, оновлення душі… Інколи задумуєшся: «Чого варте людське життя?»… Пронизала тебе безжально гадюка-куля снайпера, відібрала, вирвала найдорожче – скосила неживого. А що наше життя? Може не бути такого, як сьогодні, завтра. Та й кожне завтра щодня інше і зазирає воно у вічі, ніби випробовує, питає: «Чи готовий ти змінити своє майбутнє?»… А ВОНИ (лебеді, що стали янголами та захистили своїми руками-крилами сотні тисяч невинних, пригноблених ‒ партизани, бійці, воїни АТО) готові, віддавши все до останнього подиху, йшли, зазираючи смерті у вічі.., щоб ми чули дитячий сміх, щоб щастям повнились очі дівочі, щоб посміхались мамині уста, і не туга, не розпач і біль, а радість на обличчі була у кожного…

Весна – пора пробудження, оновлення людяності у душі, мрій, прагнень і сподівань… Та поки що дорога пам’яті біжить у вічність, вона довга й терниста, десь пронизана-оповита споришем, на якій стоять дерева-велети, лише вони простягають свої руки-гілки до блакитних бань неба – просять, вимолюють краще сьогодення…
Діана Матвійчук

Кiлькiсть переглядiв: 18